Пам’яті мого сина, Олеся Бузини

13 липня, 1969 рік, неділя, за 20 хвилин до 8 ранку. На планеті Земля на одну людину стало більше.

Я народила сина.

До маленьких дрібниць пам’ятаю все. Упродовж всієї ночі лив дощ, була сильна негода і вітер хилив гілля дерев аж до землі. А ранком природа ніби опам’яталась. Стихло… Вікна в родильну кімнату були відкриті, знадвору пахло свіжістю, квітами, садами, літом…

Не дивлячись на те, що роди були тяжкі, я не відчувала болю. Я стала матір’ю. Я народила здорового сина вагою 4 кг 150 гр і зростом 52 см. Як реліквію зберігаю бірочку, яка була надіта при народжені на його ручку.

Завжди і всюди дякую Богу за можливість пізнати радість і щастя материнства. Що може зрівнятися з тим почуттям, коли ти вперше пригортаєш до грудей свою крихітку, коли в тебе вдосталь молока… В народі кажуть, що найкраще в світі пахне хліб і дитина.

У сина було все: сім’я, безмежна любов, турбота, увага, гарний догляд. І він, відчуваючи це, таку ж любов віддавав нам.

Він ріс слухняною, розумною дитиною. З маленького віку розумів, що є добре, а що погано і поганого не робив.

Та, нажаль, в житті все так швидко минає. Ось ми ведемо його до школи, ось він вже випускник, ось вже студент першого курсу університету. А ось, після другого курсу його призивають до лав Радянської Армії. Після армії знов університет, який він з успіхом закінчив. А потім робота.

Доля зв’язала його з журналістикою, хоча це був дуже нелегкий шлях.

Він говорив і писав тільки правду. Говорив сміливо, відверто. За слово правди його і вбили. Воістину «не ведают, что творят»…

Для мене все втратило сенс. Годинник зупинився… Щемить і болить серце.

Я звертаюсь до друзів Олеся, його колег, до всіх, хто знав його і цінує його творчість. Пом’яніть убієнного Олександра (Олеся).

13 липня йому б виповнилося 48 років.

Мама Олеся, Валентина Павлівна Бузина