Главная Блоги Иван Завидовский "Хвиноменальний" менталітет чи ментальний "хвиномен"?

Блоги на BUZINA.ORG

«Слова мудрых — как иглы и как вбитые гвозди, и составители их — от единого пастыря». (с) Екклесиаст

"Хвиноменальний" менталітет чи ментальний "хвиномен"?

Иван Завидовский
Иван Завидовский
Родился 31 июля 1964 года в поселке Верхнеторецкое Ясиноватского района Донецкой
Пользователя сейчас на сайте нет
Апр 27 в Проза Комментариев: 0

Не знаю як ви, шановні читачі, а я особисто з дитинства любив читати. Читав чимало всяких книжок. Переважно мудрих. Дякувати батькам, книжок вдома було завжди чимало. Спитаєте чи любив я українську літературу? Скажу відверто. Любив. І нині люблю. Хоч не все в ній нині і розумію. Якась вона інша стала. Не для мого мозку.
Ще у школі багато читав книжок М. Трублаїні, Ю Збанацького, З. Тулуб, П. Загребельного, В. Малика, Р. Самбука, І. Стаднюка та ін. І скажіть хтось, що це були погані книжки. Особливо любив читати Анатолія Дімарова. Його сільськими, містечковими історіями просто марив. Прочитав його "Сабантуй", "Постріли Уляни Кащук",  та чимало оповідань.
 
Нещодавно вирішив знову почитати на дозвіллі щось з української сучасної літератури. Зайшов у бібліотеку. Як побачив книжку Дімарова, видану у 90-ті рр., то й зрадів неймовірно. Скажу відверно, стиль автора той самий. Сюжети цікаві. Тепер у нього все більше про сталінські репресії, голодомор, боротьбу за незалежність та русифікацію. Не все мені сподобалося. Якось бідніше стало. Та й зацикленості більше на антикомуністичній та антиросійській тематиці. Та я не про те.
   
Дуже вже запало мені в душу одне оповідання. Та й назва у нього якась чудернацька - "Хвиномен". Коротке воно, то й прочитав його відразу. Вирішив навіть у назві своєї статті слово це і використати.
Отже про все по-порядку. Поїхав один чоловік у місто у справах. На базар. Ну й обов'язково вихилив шкалик "московської", запив двома кухлями пива - світ довкола развиднівся, а, добре хильнувши, пішов цей чоловік до книгарні. Дімаров про роль так би мовити алкоголю у всіх цих справах так і пише: "Був би тверезий - і не ступив би до неї..." Отак алкоголь сприяє просвіті людей! Купив він книжку "Феномени в природі". Читав її вдома, постійно ховаючись від жінки, аби та не застукала та на глум не взяла. Цитую за автором: "Особливо вразило Хвиномена те місце, де розповідається, що увесь наш світ був зібраний у таку малесеньку "точку". А потім він узяв та й вибухнув. І мільярди років уже "розлітається". На всі боки. Розлітається, розлітається, а тоді почне стикатися. Поки знову в точку збереться. Таку безкінечно малу, що коли її покласти на вістря голки, то те вістря було б для неї як поле футбольне для зерняти макового". Така філософія "феноменальна" і стала причиною того, що чоловік цей став об'єктом суцільних глузувань односельців. Так і дали йому, як ви вже здогадалися,  кличку "Хвиномен". Через його сумнівні "феноменальні" здібності. Бо люди стали сміятися з нього як із людини, що несповна розуму.
Все б нічого, та звернув я увагу на деталі. До книгарні Хвиномен зайшов п'яним. Це перше. І високим інтелектом не відрізнявся. Це друге. Скажемо по-простому: "Не так страшний просто дурень, як дурень з ініціативою". Далі Хвиномен побив дружину за те, що незрозуміла його філософії. Коли судили, його, то жінка-суддя не захотіла з його вуст лекцію з філософії слухати. Він їй і каже: "Ви, як я бачу, така ж як і моя жінка дурна!" За те його й покарали.
Здавалося б дрібничка. Та я так собі й подумав, а у нашій з вами Україні таких "Хвиноменів" повно. Сидять на припічку, курять цигарки і думи тяжкі думають. І всякі історії "хвиноменальні" у голови їм і приходять.
Аналогію знайшов у відомій "Кайдашевій сім'ї". Там, якщо пам'ятаєте, теж всю повість гризуться. Батьки з дітьми, свекруха з невістками. Особливо через грушу, бо дві сім'ї так і не розібралися, на чиїй землі та сама груша росте. Фінал такий: "Діло з грушею скінчилося несподівано. Груша всохла, і дві сім'ї помирилися. В обох садибах настала мирнота й тиша". Та, признаюся, щось не віриться мені у такий фінал. Гадаю, у реальності знайшовся новий привід для сварок. І вони, сварки, тривали. Ну та це вже я від себе так би мовити так гадаю.
Читаєш українські книжки і диву даєшся. Якщо вірити Павлові Штепі, то у його відомій книзі "Московство" все дуже просто сказано. Ми, українці, велична нація, що має тисячолітню історію. Звичайно, на противагу клятим москвинам, що такої історії не мають. Українець хлібороб, закоханий у природу й поезію. А москвин - примітивна істота, якій такі риси невластиві. Москвинам властиві ледарство, волоцюзство, розпуста, крадійство, безбожництво, жорстокість, деспотія. цілі розділи присвячені цим рисам і їх детальному висвітленню. Все б добре, та висновки автора жорсткі - шлюби між українцями та москвинами небажані та й навіть непотрібні, бо "...діти москвина-українки, чи українця-московки є типовими покручами (гібридами). Вони дають звироднілих нащадків, що мають протилежні властивості, а ті, заперечуючись взаємно, викликають душевну боротьбу, душевний безлад, що часто кінчається трагічно..." Отакої! То зі слів автора виходить, що у нас як мінімум половина населення держави є тими самими "покручами (гібридами)". Тут вже й до фашизму недалеко. Скажете, книга ця дурна, примітивна, ворожа. Так то воно так, та, пригадую, отримав я її з рук одного з "ветеранів національно-визвольної боротьби", дуже шанованого у середовищі наших націонал-патріотів на курсах для вчителів у Києві у 1996 році. Не я один отримав, а увесь наш курс. Як дарунок. Цей чоловік і досі при справах. Хоч вік має дуже солідний. Та головне - має розум "хвиноменальний". 
Як я переконався, книжку цю чимало з наших "свідомитів" тримають поряд з "Кобзарем" Шевченка на полицях. І цитують її досить активно.
Та годі. Бог з ним, зі Штепою, все ж книжку він видав у 1968 році за кордоном, а сам відійшов у інший світ ще у 1983 році, якби не те, що сучасні її оглядачі з України не писали про неї таке, мовляв, у ній "...на багатому історичному матеріалі, фактах, свідченнях численних російських та закордонних авторів аналізуються передумови, витоки, виникнення, розвитку і занепаду Російської імперії. Автор з позицій патріота України всебічно розглядає історичне підґрунтя визвольних змагань свого народу за здобуття незалежності, створення української держави, пророкує їхнє переможне завершення..." Отак! Просто не знаю, як на відвертій русофобії можна побудувати міцну і головне цивілізовану державу.
Отже, ідейно підковані всякими Штепами та іншими "провідниками", наші письменники починають творити свої писання. І виходять у них чудові, просто "хвиноменальні" книжки. Розглянемо деякі з них. Тут вже Пушкін з Лермонтовим відпочивають.
Прочитав повість Василя Слапчука "Жінка зі снігу". Головний герой на ім'я Овідій, якщо вірити автору, "...молодий романтичний поет-перфекціоніст..." винайшов ідеал у коханні" - виліпив жінку зі снігу і закохався в неї. У житті цей герой невдаха. Раптом він дізнається, що його матір'ю є його старша сестра, ранню вагітність якої батьки старанно приховували. 
Як на мене, то у книжках Слапчука аж занадто чимало інтиму. Ні, навіть не інтиму, якогось сексуального психокомплексу. Словом, нашого, українського провінційного інтиму, такого ж молодого і нерозвиненого, як уся наша молода держава. Ну переконайтеся самі: "Мої пальці діткнулися до чогось ніжного і теплого. Здається, минула ціла вічність, допоки я зважився ворухнути пальцями й розпочав досліджувати місце, до якого вони втрапили..." Отак! Це вам не Мопассан. Тут все цікавіше. Головне - рідною мовою. І фінал всього цього інтиму: "Орися мовчки взяла мою п'ятірню й витерла подолом сукні". Цілком по-українськи. Головне - відверто і чесно.
Зайняття по дослідженню дівочого тіла відбувалися у героя у випускному віці. Це вони з Орисею так до випускних іспитів готувалися. Головне - здали іспити на "відмінно". Ну чим не український "хвиномен"? Ми ж нація "просвіщенна".
Не буду переповідати увесь той сюжет, скажу лише, що складається враження, що автор переживає якийсь комплекс у інтимному напрямку. Дуже вже у нього багато уваги надається всім тим трусикам, цицьочкам, прищикам, груденятам, волоссячку і т.п.
У романі цього ж автора "Дикі квіти" знову про те саме. Головний герой на ім'я Степан взагалі унікальний тип. Підкаблучник, пиляний і принижуваний дружиною, сексуально нецікавий, одягнений у прим'ятий одяг, безробітний, він переживає всякі життєві драми. Його дружина Лариса - повна йому протилежність. Вона груба, жорстока, цинічна, самовпевнена, словом, сучасна українська жінка. Головний герой про неї каже: "Лариса вміє мене принизити. Знає усі мої больові точки. А головне, не визнає жодних правил. Копнути чоловіка в пах (у переносному значенні) для неї - задоволення. Ніколи не пропустить слушної нагоди". Або ще: "У моєї дружини власні моральні критерії. Вона сама собі    Маргарет Тетчер. Незламна, безкомпромісна залізна пані..."
Що мене ще вражає, так це якийсь колгоспно-міський каламбур у менталітеті ("хвиноменальному"?) героїв. З одного боку, нібито живуть у місті (начебто у Луцьку), проте з іншого залишаються селюками, що просто вселилися у міські квартири. Лариса курить сигарети у ванні або на кухні. До неї приходять такі ж як і вона подруги, з якими вона п'є каву. "...їхні теревені, приправлені нікотином та кофеїном можуть тривати безкінечно..." Та все ж своєї мами панічно боїться. Особливо не хоче, щоб та застала її з цигаркою. "В уявленні моєї тещі, кожна жінка, що курить - повія"."Якби теща дізналася, що її донька курить, обов'язково звинуватила б мене..." "Може я тому й не курю, що з такими нервами, як у мене, неможливо недопалком у попільницю втрапити..."
Далі розгортаються майже детективні події, герой спілкується з якимсь містичним автором, що спостерігає за ним і надає поради або засуджує.
Де автор книжок бере наснагу до творчості? Не знаю, сам він про це пише так: "Письменникові, якому не пишеться, нічого більше не зостається, як у носі довбатися. Хоча може статись, що ідеї не тільки з пальця висмоктуються, але й видлубуються з носа". Ще одна "хвиноменальна" думка.
Візьміть, шановні, собі на замітку. Може й згодиться...
Та куди там чоловікам! Ви українських жінок-письменниць почитайте. Хоча б для початку Марію Матіос. Ось як про неї категорично пишуть: "Забобонна. Зневажає лінивих чоловіків. Не визнає жодних авторитетів і вчителів крім своїх батьків..." Пише про життя буковинців. "Буковинською" мовою. Точніше, суржиком місцевим. Останнім часом у парламенті разом з Фаріон бореться за чистоту української мови.
Та "вершиною" "хвиноменальної" філософії є, звичайно, Ірена Карпа. Ось лише одна її, звичайно ж, "хвиноменальна" думка: "Завжди відчуваєш відповідальність за все гівно світу, коли полишаєш туалет, до засрання якого ти й сам долучився".   Отак! Це по-нашому. Ну чим не "хвиномен"? Головне - українці - велична нація. І на відміну від москалів не вживають матюків. Тому слів з матюками з-під пера Карпи не цитую. А їх предостатньо на кожній сторінці. Це я про враження від її книжки "Фройд би плакав". 
Знаєте, що дивує, так це якась корпоративна солідарність у критиці подібних "творінь". Критики переважно хвалять цих писак, запевняють нас, що ми маємо справу з модерною сучасною літературою, амбітною й інтелектуальною. "...Марла притоптала щойно викурений косячок середньої гребучості трави...", - якщо це інтелект, то сам я вже старий став і чогось не розумію.
Слава Богові, хоч із шкільної програми прибрали підручник-читанку, де є "наша", українська версія казки про Червону Шапочку. Там вона і курить, і лається. Словом, сучасна така Шапка вийшла. "Хвиноменальна".
Отак і живемо. Як пишуть наші провідники "свій до свого по своє". У них все СВОЄ. Свої підручники, свої книжки, довідники, фільми, свої партії, газети, журнали. І, головне, свої "хвиномени".
А може я вже щось у цьому "хвиноменальному" світі не розумію? Поживемо - побачимо.

 

Powered by Web Agency

Просмотров: 2848
Поставьте свою оценку этому материалу
5 голоса(a/ов)
 

123

Disclaimer (письменный отказ от ответственности):
Редакция сайта BUZINA.ORG не несет ответственности за информацию, размещенную третьими лицами в комментариях, на форуме и блогах, а также может не разделять точку зрения авторов.

Наверх